Мальовниче село Клебанівка розкинулось між двома пагорбами. З покоління в покоління його жителі передають багато легенд та переказів. Найбільше легенд про напад татаро-монгольських орд, про калину, як символ України, про вірне кохання, про зраду і помсту.
Старожили розповідають, що перший житель села поселився тут на ім`я Клебан. Від його імені і пішла назва села – Клебанівка.
В одному селі була си дівчина. Десь си спарувала з файним парубком, і мали вже би справляти весілле. А по сусідстві жила їдна жінка, же мали її за ворожку. Не те, жеби вона була якась відьма, чи ше там що. Качала яйці від перестраху, вміла дохторувати від приворотного зіллє, розуміласє на всіх травах. А ще мала таку силу ув очах, же ніхто не міг витримати.
Мала тая жінка сина, а той син хотів тої сусідської дівки за жінку. Він то хотів, а вона ані ніц того си до голови не брала. Рішила тая жінка привернути тую дівчину до сина. Чого вона не робила, чого не давала, — ніц не вийшло.
Вже ниньки так якби маємо весілє. Молоді сидят за посагом, а гості їх даруют. В нас так ведетьсє, же гості за посагом перепивають з молодими. Стала до посагу і тая сусідка з сином. Же но випила молода з ними, як сталосє її зле, і мусіли положити її до ліжка. Скінчилосе весілє сумно, бо молода була ані жива, ані мертва. Здавалосє, же спала, але добудитися ніхто не був годен. Десь вона була у такому стані коло місяця. Ані рідні, ані той чоловік не мають ради. Хтось їм нарадив взяти дещо з її одежі й поїхати там і там до одної ворожки. Лишила та ворожка тії речі і сказала, жеби приїхати за три дні.
Неподалік від села Жеребки, посеред широкого лану гріється до сонця стара лиса гора Сабариха. Сушить вона під сонцем свої пологі плечі, злизані вітром і часом. Люди з навколишніх сіл хмуряться і пророчать зле, як вітер подме з її боку. Кажуть: "Сердиться Сабариха, бути негоді!". Але рідко сердиться стара. Спить собі, вилежується серед ланів пшеничних, і лише розбуджена неправдою та горем, лютує. Столітні діди пам'ятають ще перекази своїх бабунь, що стояла на вершині тої гори камінна Баба. Але де і коли щезла, ніхто не знає.
Ще гай-гай коли то було, як жило собі у тих місцях якесь плем'я. Земля дарувала людям і щедрі врожаї, і море ягід лісових, і бодні (1) пахучого бджолиного меду. На долинах випасалися табуни файних коней, що і землю орали, і в тяжкі години до битви ставали під сідло.
Не любили мужі того племені далеких походів і всіляких зваб. Воліли бути вдома, сіяти хліб, заганяти звіра і родити дітей. Не вмирав чоловік, як не лишив собі сина. Але часто плакали матері за дітьми, що лягли кістьми в чужих землях. Великі царі не питали в людей згоди. Стелили трупом у пошуках чужого багатства і бранців. Ніколи не розлучалися мужі зі зброєю. Поряд блищали і леміш, вичовганий у землі, і меч, гартований кров'ю.
Давно-давно, як ще наша земля була вся покрита лісами густими та непрохідними, що кишіли дикими звірами, а річки повноводні вихлюпували рибу просто під ноги, жив собі князь Добротвор. Землі мав обширні, а люду - мало. Ніхто не відав, де кінець, а де початок того великого князівства. Жили всі в мирі і злагоді, добра вистачало всім. Виростало в того князя три сини. Найстарший Рус, середущий Лях, наймолодший Чех. Ніхто не зміг боротися з тими князевичами. Втрьох вони могли принести з лісу живого ведмедя чи приволочити тура.
Зістарівся князь і кличе синів. Стоять, чекають батьківського слова. Веселі, бо не чують ніякої вини за собою. Тож гніву батьківського не буде, хіба слово мудре. А князь скінчив оглядати синів і мовив:
- Сини мої любі. Зросли ви, як дуби лісові, і силу маєте в собі велику від землі нашої. Видубили вас дощі грозові, а вибілило сонце. Чи ж готові положити живота свого за нарід свій?
