Сабариха - (с. Жеребки)

Неподалік від села Жеребки, посеред широкого лану гріється до сонця стара лиса гора Сабариха. Сушить вона під сонцем свої пологі плечі, злизані вітром і часом. Люди з навколишніх сіл хмуряться і пророчать зле, як вітер подме з її боку. Кажуть: "Сердиться Сабариха, бути негоді!". Але рідко сердиться стара. Спить собі, вилежується серед ланів пшеничних, і лише розбуджена неправдою та горем, лютує. Столітні діди пам'ятають ще перекази своїх бабунь, що стояла на вершині тої гори камінна Баба. Але де і коли щезла, ніхто не знає.

Ще гай-гай коли то було, як жило собі у тих місцях якесь плем'я. Земля дарувала людям і щедрі врожаї, і море ягід лісових, і бодні (1) пахучого бджолиного меду. На долинах випасалися табуни файних коней, що і землю орали, і в тяжкі години до битви ставали під сідло.

Не любили мужі того племені далеких походів і всіляких зваб. Воліли бути вдома, сіяти хліб, заганяти звіра і родити дітей. Не вмирав чоловік, як не лишив собі сина. Але часто плакали матері за дітьми, що лягли кістьми в чужих землях. Великі царі не питали в людей згоди. Стелили трупом у пошуках чужого багатства і бранців. Ніколи не розлучалися мужі зі зброєю. Поряд блищали і леміш, вичовганий у землі, і меч, гартований кров'ю.

Нечекане і негадане прийшло нараз в край горе. Звідки не взялася численна орда. Як сарана полонила квітучий і багатий край. Вороги вбивали люд, грабували населення, палили лани. Хоробро билося плем'я з ворогами, та що могло вдіяти. Впали оборонці. Хто вбитий, хто заарканений. І тільки Медобори сховали решту втікачів. Вороги знали про тих, що у лісі, і щодень вимагали нових жертв. Ще мине місяць — і не стане у племені дівчат. Довго радилися старійшини і нараяли оружно пробиватися через ворожий заслін.

Заплакали діти і жінки, як вчули слово. Схилилися мовчки сиві матері. І лиш мати племені Сабара не змовчала. Піднялася, засушена горем, підточена часом, і розвела руки-крила, щоб захистити дітей своїх:

—       Не буде того, славні мужі і сини наші, щоб згинуло плем'я до пня. Заки
до йдемо пішки до лісу, нас передушать кінні вороги. Хто ж тоді дасть раду
нечестивцям?

Настав час опустити голови мужам.

—       Слава вам, що не зігнули колін перед ворогами. Але силою ми нині
нічого не вдіємо. Я поради спитаю у Святовида. Спочивайте!

Коли вмер день і розімліла трава впивалася коханням молодого росяного вечора, мати придибала до бога. І в тліючий вогник жертовної чаші вкинула свою непочату вечерю і, як дим розвіявся, заговорила:

—       О Великий, не дай згинути молодому пагінню великого дерева.
Порятуй від небаченого ворога.

Бог мовчав. Холодно і німо блищав скляними очима. Не прийняв малої жертви. Дійшло. За сотню літ жінка навчилася розуміти його. На камені задиміла чорна від давності і поту сорочка, перелатана запаска. Гострим ножем почала  обрізувати  на  своїх  сухих  стегнах  збабчену  шкіру,   що  зберігала


скам'янілий жир. Бухнув полумінь, висвічуючи оголену постать. Болісний крик вирвався з грудей Сабари:

—       О Великий, я йду на найбільшу жертву, рятуй дітей моїх!

Ожив Святовид У очах заграли іскри задоволення. Крізь біль жінці вчулися слова: "Даю... До сонця..."

... Свій вартовий ледь не закричав, як нагледів оголену постать Сабари.

—       Тихо, сину! Буди всіх...

Тільки їй відомими стежками, подекуди обіч сплячих ворогів, повела Сабара плем'я в поле, до крутої гори, що хмарою висіла вдалині. Підганяла тих, що відставали, а сама, здавалося, не знала втоми, хоч кровавила землю свіжими ранами. Спішила. Святовид обіцяв поміч лишень до сходу сонця. А воно вже викочувалося і поволі росло над небосхилом. Народжувався новий день. Що принесе він її племені?.. Встигнули. Дійшли. Стали на вершині зморені, але раді порятункові. Розпрямила плечі Сабара і мовила:

—       Всім іти в печери. Паліть вогнища незгасні. Ідіть. Лишіть мене саму.
Нехіть покидали молоді воїни матір, а мусили. Погоня ж бо вже  стугоніла

десь недалеко. Щомиті білий туман грозив виплюнути з себе поганців.

Оглянулася Сабара. Крізь щілини каменів сочився дим. Живуть! Буде жити плем'я! Радість перемоги зборола страшний біль, і горда за себе, за люд свій, завмерла Сабара на вершині. Нападники вже нахлинули зі всіх сторін і дерлися по схилу, осипаючи одиноку постать хмарою стріл. Не вагалася Мати ні на мить. Звела руки і прошепотіла страшне заклинання. По тім повела плечем, скидаючи чужі руки, що вже чіплялися за плечі, і гнівно крикнула:

—       Згинь, погань! Проклинаю!

Розкололася тиша вранішня, заклекотіло враз навкруг, аж до хмар стала курява. Вороги вклякли від страху, а за хвилю, як пил всівся, на горі не було вже нікого. Лиш по схилах котилися великі камінці-валуни, а на вершині застигла скам'яніла постать.

Так і стали вороги камінням, розкиданим де попало навколо гори.

А на землі стало, як було. Знов сонце ласкаво сміялося з вершини, защебетали пташки. Вийшли з печер люди і оплакали загиблу матір. Вирішили селитися коло тої гори.

Визбирали каміння та закопали його глибоко в землю. Позносили камінні статуї з усього краю, виловили чужинських коней, повбивали їх і все оте скинули на величезну купу. Потім обіклали небачений жертовник сухою деревиною і спалили. Довго горіло та злісно шипіло вогнище, аж поки все не спопеліло. Попіл люди розвіяли, землю переорали і на тім місці заклали свої житла. Так зросло село Жеребки. А гору нарекли Сабарихою. Вдячні діти доглядали за матір'ю, ходили до неї за радою, ділилися радощами і горем.

Не раз ще помагала камінна Сабара своєму народові у тяжкі дні. З роками морщилася, щодалі більше вростала в гору, аж зовсім пропала. Бо побачила, що не потрібна вже нащадкам своїм. Об'єдналися вони у всесильний гурт, і не страшні їм ніякі вороги.

-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-.-

(1) Бодня — дерев'яна низька діжка з кришкою.

         Записав 1974 р. М. КРИЩУК у с. Колодіївка Підволочиського

р-ну від М. М. КРИЩУКА, 1923 р. н

Останнє редагування Середа, 12 жовтня 2016 19:57
Детальніше в цій категорії: « Заборівщина - (с. Колодіївка)

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається

Випадкова стаття

  • Куцярський Євген Антонович
    (18.02.1932р., с.Новосілка, Підволочиського р-ну – 13.07.1987р., с.Кут Густинського р-ну) – художник, майстер художньої кераміки.   Закінчив Теребовлянський технікум підготовки …
    29/04/2011 - 09:квіт.
  • Курбас Лесь
    (справжнє ім`я – Олександр-Зенон Степанович; 25.02.1887р., м.Самбір Львівської обл. – 03.11.1937р., урочище Сандармох біля м.Медвєж`єгорськ, Республіка Карелія, Росія)…
    10/05/2011 - 09:трав.

Контакти

  • homeПідволочиська ЦБС
  • phone(03543) 2-10-38, 2-25-41
  • mailbiblioteka_pidvol@ukr.net
  • map вул. Шевченка, 7, м. Підволочиськ
  •           Тернопільська область, Україна 47800

Пошук