Хтось дав знати, що понад Збручем снують крадькома татарські ватаги. І люди встигли втекти у ліси і вертеби. Вороги спалили злісно село, бо не застали в нім нікого, бісилися, що пропав добрий ясир. Уціліла тільки одна хата під лісом, де проживав один, як палець, столітній дід Остап.
Минула зла година, люди повернулися з лісів у спопеліле село. Хтось забіг до хати діда Остапа, який спокійно, як нічого не було, лежав на печі й читав грубу книжку. Витріщив очі на діда і здивувався, як він залишився живим.
У давні часи збирав князь на ворогів полки. Ходили ратники князеві від хати до хати, кликали за честь і волю свою постояти. Йдуть узброєні з домів мужі і сини. Як вчув про військовий збір син вдовиці Осташко, то просив матір, щоби пустила до герцю з ворогом.
У середу, пораненько, за військом тупіт стих, темна хмара встала, а вдовиця благала сонця і зорі, щоб син живий повернув.
Пробіг час. Одної неділі надвечір побідно вернулися полки з битви. Чекала мати сина... Виглядала і день, і два, та він не приходив. Пішла вдовиця до князя, впала єму до ніг:
- Князю великий, позволь слово мовити.
- Кажи, чесна жоно.
- Пішов з тобом син мій, Осташко, мій одинак. Без него мені так тяжко. Чому син додому не йде? Чи, може, він службу несе? Чи взяв собі за жіночку в чистім полі могилочку?
Жив за Австрії у місті Скалаті майстер Фукс. Чи то німець, чи австріяк. Сухий, як тріска, але майстер добрий. З братом рідним поставили в місті електричну машину. Давали світло до шпиталю і установ. Мали за то великі гроші.
Надумав якось Фукс збудувати паровий млин в селі Остап'є, коло фільварку. Не вистарчило грошей, то взяв в орендарі городницького дуку Юзефа Бортніка.
Святили місце і заклали фундамент млина, та й камінь вже звозили докупи і всі матеріали, які треба.
Люди роблять, млин росте, а Фукс вже робить паровий мотор. Бракнуло йому міді до чогось там, і поїхав в один день до Тернополя. Зайшов до знайомого лихваря Мошка. Той здоровив майстра і проводив до хати. По питаннях про здоров'я, погоду, про ціни перейшов до потреби гостя.
З болотистих сіножатей, званих збручами, із безодні Зелена Криниця, що на околиці Щаснівки, виплила річка Збруч.
...Ой багато дива, а то й горя бачила на довгім віку Зелена Криниця. Бо ж проходили біля неї і болючі людям стежки Чорного татарського шляху. Скільки не кривдили, не толочили криницю ворожі навали, а вона разом з людьми оживала і заквітчувалася ярою Зеленню.
Збили кіньми Зелену Криницю ватаги хана Батия. І загнівалася вона на злих вороженьків. Коли ж із спалених сіл Волині поверталася та дика орда, то зупинилася знову коло тої Безодні. Висохла вона, віддала воду рідній землиці, ледь сльозила у своїм горі.
- Не дам ворогові води, - прошептала квітам безодня. Розлючений хан кричав на все горло:
- Засипати криницю землею, затоптати кіньми, щоб і сліду не стало.