Колись давно вздовж Медоборів ятрився Чорний шлях. І називався він так, бо гнали ним татари нарід у неволю.

У затишній долині коло Леськової Скали зробили вороги великий паркан з дерев'яних брусів і заганяли туди на ніч ясир. А називалося те місце забором.

Довгі роки той перегінний татарський стан служив ворогам і проклятий був у народі. Муляв всіх, як кістка в горлі.

 Аж одного разу вночі налетіли козаки, вирізали охоронців і визволили всіх полонених. А щоб і сліду ворожого не стало, звеліли людям розібрати той забор і спалити. Більше татари тут зупинок своїх не робили.

Жили собі в селі Полупанівці бідаки чорні Тодошко і Настя. Вік прожили бездітними, день і ніч робили тяжко, а статків ніяких не мали.

Раз поїхали обоє в Збараж з просом і гречкою на торги. І добре вторгували. Вертають додому раді-раденькі, і впросив Тодошко жінку заїхати до корчми "Веселої". Чи довго був, чи ні, але вийшов відти Тодошко таки веселенький. Гейкнув на коні, і потягнулися додому. Від'їхали пару метрів, і зачав хлоп пісні співати та хвалитися розумом. Настя вже його і лупить по крижах, але ніц не помогло. Тим часом кобилиці сухі, як терлиці, звернули з дороги у фосу і скубали вигорілі корінці трави.

Старші віком мешканці села, зійшовшись зимовими вечорами, любили часто розповідати цікаві перекази. Один із таких переказів,що торкався минулого села Кошляки,глибоко запав у пам'ять автора цієї статі. У переказі говорилося, що в сіру давнину, правдоподібно за княжих часів, на розлогих  полях Кошляк стояла стара будівля, криничка, а біля неї в сусідстві мав бути закопаний великий скарб. Якимось чином ніхто в селі ніколи не пробував розшукати цього скарбу. Селяни навіть не дуже цим цікавилися, не зважаючи на те,що часом дехто й виорював цілі старі цегли або її шматки. Чи ця цегла походила зі згаданої будівлі ніхто не міг ні ствердити, ні заперечити. Зелена Криниця — старовинне джерело чистої,здорової та холодної води, якій часто приписували значення цілющої сили.

         На початку червня 1649 р. на Збаражчині кружляли чутки, що наближається козацьке військо на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким. Селяни стрічали ту вістку з радістю, сподіваючись полегші для себе, а пани були вельми пригноблені й стягались до Збаразького замку, щоб там урятуватися від козаків.

         У той саме час одного ранку, біля Зеленої Криниці, що досьогодні знаходиться на селянському полі села Кошляк, сиділа    19-річна дівчина гарної вроди й з тривогою поглядала на лісову стежку. Усю місцевість покривали тоді великі ліси.

Підволочиськ – селище міського типу, розташоване на Заході України - на правому березі річки Збруч та його притоки річки Самця.

Підволочиськ – земля, яка зберігає історичні пам’ятки кам’яного віку. У ІV – ІІІ тис. до н.е. тут проживали племена Трипільської культури. У І тис. до н.е. тут проживали скіфи-орачі. З середини І тис. н.е. Надзбруччя – арена слов’янства, але разом з тим це місце численних міграцій германських племен, гунів, а пізніше угрів.

Від давніх часів через Збруч проходив торговельний шлях (Кучманський шлях). В місцевості, де шлях перетинав річку на обох берегах виникло два поселення з однаковою назвою – Волочище. Саме в цьому місці вантажі перетягували волоком через заболочену місцевість й на човнах переправляли через Збруч. Найпоширеніша думка, що, назва Волочище походить від слова «волочити» (переправляти). Інша версія – від слова «волока», що пов`язана з одиницею земельної міри, яка мала 30 моргів (близька 17 га). Також вважають, що давньоукраїнське слово «волочище» означає низинне заболочене місце.

Перша письмова згадка про стан на правому березі ріки (західному, галицькому) датується в акті від 9 липня 1463 року про поділ «Отчини своєї» де написано, що ця частина перейшла Василю Збаразькому. Від половини ХVІІ століття це поселення називали Підволочиська (згодом Підволочиськ).