Хтось дав знати, що понад Збручем снують крадькома татарські ватаги. І люди встигли втекти у ліси і вертеби. Вороги спалили злісно село, бо не застали в нім нікого, бісилися, що пропав добрий ясир. Уціліла тільки одна хата під лісом, де проживав один, як палець, столітній дід Остап.
Минула зла година, люди повернулися з лісів у спопеліле село. Хтось забіг до хати діда Остапа, який спокійно, як нічого не було, лежав на печі й читав грубу книжку. Витріщив очі на діда і здивувався, як він залишився живим.
Вибіг з хати
І закричав радісно до людей:
— Остап, Остап! Дід Остап є...
— Ви чули, — здвигували раменами мешканці, — Остап є.
Відбудували на новому місці село недалеко дідової хати і стали називати його Остап'є. Що й казати, файна то історія нашого села.
/Записав 1983 р. П. МЕДВЕДИК у с. Остап'є Підволочиського р-ну від Г. ПРОКОПИК, 26 р./
//Неопалима купина : легенди та перекази землі тернопільської . - Тернопіль : Джура, 2007