А діялось то таки того року, коли наш письменник і оборонець Іван Франко прибув у село Заднишківку на передвиборне віче. Його тут вельми виглядали. Хотіли почути від нього про оту гірку правду хлопську, що поневірялась у цісарята панів вельможних за тої небіжки Австрії. Кортіло знати, чи ще довго правда буде насподі, а неправда буде ходити верхом по людських головах. Бо ж тих кривд було ого-го. І від пана цісаря, і екзекуторіві (1), і шандалів (2). Не зібрав би їх, правду кажу, і в сто мішків. Бо як тоді казали: біда біду перебуде, одна мине — десять буде.

Отож приїхав Франко на возі під наше село. Попросив зупинити конята, зліз та й каже: "До народу треба йти тільки пішком". На краю села на Франка вже чекали. Попросили його зайти до господи, щоб трохи пообідати. Тільки присів наш письменник до стола і взяв до рук пива свіжого, щоб спинити спрагу з дороги. Тут хтось дав знати, що прибули шандарі в село і чей же схочуть затримати Франка, бо таке, знаєте, вже траплялося.

Продає раз циган у Скалаті на ярмарку кожух. Підходит до него Панталаха і питає:

- Скілько просиш за той кожушок?

- Всі гроші, як не жартуєш, — смієсе той.

- Не звик'єм сє бавити, — гонорово каже хлоп і витягає цілу пачку ринських. - Продав'єм добре свою кузню, то си хочу придбати кожух.

Циган, як завидів стілько грошей, то мало му очі не вилізли. Зібралисє люди. А хлоп ті гроші пхає до кишені свої старенької опанчі і мне той кожух руками. Потім бере сє роздягає і мовит циганови:

- Потримай-но мою опанчу. Сам бере кожух і вдягаєтьсє.

Циган з том опанчом боком - боком і драла.

Той замок, що тепер його рештки є в Токах, то за польського королівства належав панам, що жили в Ожигівцях. Токи, то властиво, мали господарські будови і замок. У підземеллях того замку мучилася не одна чесна людина. Бо ті пани, що їх дідько видумав на людську біду, напосідалися на того мужика, як хотіли. І вліті, і взимі, і перед Спаса і по Спасі не було від них спасу.

 Старий Хміль розказував, що замок у Токах був високий і моцний. Ще хлопцем він бачив, що навколо замку були рови з водою десь до двадцять п'ять метрів глибини. Казав, що останній раз той замок брав Данило Нечай з козаками. Об'їхав здалеку Нечай на коні той замок, виїхав на горбок та добре обдивився, розміркував, а вночі напав.

Ой гей, гей! Скільки то було в краю нашім тернини, а скільки ще й зараз є. Тулиться собі десь на скрутах пагорбів, в ямах і ровах. Наче ховається від людського ока. Неміч, а не кущ.

Але спробуй го зламати! Горде зіллечко, колюче! Ні худоба його не їсть, ні люди не зачіпають. Ото вже як хіба зачорніє ягодами-коралями, а тоді вже не питає ніхто, чи коле, чи не. Лакома ягода, але не до їди. Терпка і квасна. А що вже з неї за наливка, скажу вам! Як добре вистоїть, то тече густо, як мед. А ще сушать баби ягоди в п'єцу (1), чи на сонці, або ж в брат рурі (2). Іно кинь пару в окріп, поцукруй і... Що то за річ, не скажу вам! То но як спробуєш, то мовиш. А ще помагає ягода від всякої немочі. Як всередині болить, чи горячка, чи морозить...