Після закінчення початкової школи розпочинає навчання у Тернопільській гімназії. Тут стає членом «Пласту». А закінчив Українську реформовану реальну гімназію Михайло у Ржевниці (Чехословаччина). Закінчує і факультет архітектури Празької політехніки. Став членом ОУН.
Одружився із Катериною Зарицькою, дочкою видатного професора математики Мирона Зарицького та внучкою пароха с. Нове Село Онуфрія Зарицького. Проживав у Льваві.
Катерина і Михайло прожили разом лише чотири місяці, а пронесли високі й чисті почуття через десятки років таборів.
Михайло, володіючи кількома мовами і маючи фах високопрофесійного спеціаліста, обрав тернистий шлях на свою Голгофу і віддав до останку життя за національну ідею.
В березні 1940 р. Михайла Сороку засуджують на 8 років як «як соціально небезпечний елемент» і засилають у Воркуту, де він утворює підпільну організацію «ОУН-Північ». Потім було засудження до смертної кари, яку замінили 25 роками ув’язнення. І продовжилась його Хресна дорога через Магадан, Таймет, Караганду, Кенгір…
Сорока був одним із організаторів і лідерів Кінгірського повстання 1954 року. Після Кінгіру відбував покарання майже у всіх концтаборах Колими. В 1961 р. опинився в Мордовії.
НКВС неодноразово запрошував Михайла Сороку до співпраці. У 1964 р. його вивозять на Україну, переодягають і водять до театру, архітектурно-будівельного інституту, вулицями Києва, Львова, Тернополя, біля дому…, влаштовують зустрічі з сином, вимагаючи лише відректися від переконань і покаятись.
Спокусі не піддався. Не покаявся!
В ув’язненні Михайло Сорока провів половину свого життя – 34 роки.
У таборах він був загальновизнаним лідером, навколо якого гуртувалися не тільки українці, а й представники інших поневолених Росією народів. Організовував різноманітні вечори для відзначення дат великих діячів України та письменників, читав лекції з історії України і національно-визвольної боротьби, писав наукові праці з етики і психології. Дуже любив декламувати твори Лесі Українки.
16 червня 1971 року Михайло Сорока помер. Поховали його з томиком Лесі Українки на табірному цвинтарі. На його могилі хлопці посадили кущ дикої ружі й братики, цвіт яких брали з собою ті, хто повертався на Україну. Родину про смерть Михайла не повідомили. Коли родичі довідались, намагались отримати дозвіл на перевезення тіла в Україну – не дозволили, та й табличку з номером Сороки з могили переставили на сусіднє поховання.
Лише через 20 років, у вересні 1991 року, вдалось перевести останки Сороки, які за книгою опізнали колишні політв’язні Василь Підгорецький, Марія Вульчин, Степан Мартинюк-Лотоцький та син Богдан.
У 1992 році прах Михайла Сороки поховали у Львові поряд з дружиною Катериною Зарицькою, яка відбувши 25 років ув’язнення, померла у 1986 році у Волочиську на Хмельниччині.
«… Я нікому ніколи не вдіяв кривди свідомо. Якщо й довелось кому переживати через мене, то всупереч моїм бажанням… Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже довелося багато страждати особисто, йменується Правдою…» - це рядки із життєвого кредо Михайла Сороки.
