Вбита 1970 року в 41-річному віці.
Виросла Горська в російськомовній родині, у школі була звільнена від уроків української мови. Спілкуватися українською почала свідомо уже в дорослому віці. Вчителькою Горській стала Надійка Світлична, яка давала уроки, готувала диктанти, виправляла вимову. У 1961-1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та іншими «шістдесятниками» стала однією з організаторок і активною членкинею Клубу творчої молоді «Сучасник», який став центром українського національного життя у Києві. 1963 року Горська стала одним із ініціаторів покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке з часом стало традиційним. За Горською стежили, їй погрожували, її квартира, де часто збиралися дисиденти, була під пильним наглядом. Алла навіть знала в обличчя та на ім’я декого зі своїх «наглядачів». Алла Горська гостро відгукнулася на серію арештів української інтелігенції в 1965 році, надіславши протест на ім’я прокурора. Матеріально й морально підтримувала родини політв'язнів, листувалася з ними, їздила на судові процеси, організовувала збори коштів на допомогу сім'ям засуджених, організовувала зустрічі з тими, хто повертався з таборів. У квітні 1968 року поставила свій підпис під відомим листом-протестом 139 діячів науки і культури до тодішніх керівників СРСР з приводу незаконних арештів і закритих судів над дисидентами. Її двічі виключали зі Спілки художників, неодноразово викликали в КГБ на допити та на «профілактичні розмови» з попередженнями й погрозами. Аллу Горську вбили за любов до України.
У липні 2023 року, знищуючи українське місто Маріуполь, російські нелюди знищили і прекрасні мозаїки Алли Горської «Дерево життя» та «Боривітер», які були створені в інтер’єрі ресторану «Україна».
