Книжка поезій Кузьми Скрябіна
Харківське видавництво «Фоліо» готує до Книжкового Арсеналу книжку, де будуть зібрані поезії Кузьми Скрябіна. У віршах, які увійшли до видання, якнайкраще розкривається яскравий талант Кузьми, його іскрометний гумор, тонкий ліризм і чітка громадянська позиція.
У видавництві «Фоліо» вже вийшли друком книжки Скрябіна «Я, “Побєда” і Берлін» (українською та російською), «Я, Паштєт і Армія» та «Я, Шонік і Шпіцберген».
Книга - символ високої культури і високої релігії, її визначають як джерело накопиченої мудрості, як «Святу книгу». У ще більшою мірою, ніж християнство, «книжкової релігією» вважається іслам; благочестивий мусульманин зобов'язаний часто читати і перечитувати Коран (власне, Qur'an означає «доповідь»). Однак він визнає і належать до книжкових релігіям (релігіям одкровення) іудаїзм і християнство, за умови, що вони, будучи під владою ісламу, готові платити свого роду «охоронну данину» - зразок мосарабскіх християн в мавританської Іспанії. У християнстві спочатку розрізнялися одна від одної кодекси (старовинна рукопис або збірник старовинних рукописів, склеєні з окремих листів) і сувої (volumona), які зображувалися часто в руці апостолів, коли Христос передає їх їм як символ традиції навчання. Чотири євангелісти зображуються найчастіше з їх символічними тваринами як переписувачі книг в сьогоднішньому розумінні цього слова. Світовий суддя (Пантократор) часто зображується із книгою в руці , в якій записані всі діяння людей і яка позначена альфою і омегою . «Книгою з сімома печатями »вважається Апокаліпсис Іоанна (Таємне Одкровення), печатки якого може зняти лише присвячений в це.
Назва твору: КирилоСтефанія: сузір’я двох сонць
Автор: Володимир Дячун
Видавець: Тернопіль: Навчальна книга – Богдан
Рік: 2012
Здавалося б, сказано усе можливе про поетичне мистецтво, і можна припустити, що нащадкам залишаються тільки принагідні уточнення й слухняне повторення написаного попередниками. Проте, останнє слово належить усе-таки сучасникам. Найімовірніше, звісно, твердити, що так бувало завше. Прочитавши й перечитавши останню в часі збірку поезій В. Дячуна, я зрозуміла, що, з одного боку, це поет, якому притаманний суто філософський темперамент, де, попри глибинне нуртування пристрастей, зовні панує стриманість вислову, а з іншого – душепоезія, котра повернута до сонця, раптом розверзається глибоким проваллям відчаю, густого, матеріального, задушливого ( провалля направду дзеркало, в якому бачиш себе). Між світлом сонця і чорнотою провалля прокреслена доволі чітка лінія сумніву. Усвідомлення користі досвіду, без тіней і напівтіней, мало би дарувати спокій мудрості, та чомусь дарунок запізнюється.
Коли думаю про поезію В. Дячуна, то не можу оминути питання її своєрідності – переважаючого сповідування дуалізму життя і смерті, що в загостреній формі стає фактором самоозначення («бджола померла у вівторок... / ...мій тато у той день помер / якийсь вівторок нескінченний»). Буттєвий спогад-роздум є водночас засобом чуттєвого обрамлення певної думки, правда, нерідко ratio переважає, що «у чистому вигляді» суперечить ліриці як жанрові, хоча встановити чітку межу нелегко. Думка прочитується виразно, без характерних просвічувань прихованого сенсу, і саме тому, що « на цій землі, як на війні, / де все оплачується кров’ю», прозирає зрима субстанція реальності.
Охочі ближче познайомитися з доцями мами-Карпи знайдуть правдиві й бешкетні історії про Кору та Каю. Якщо дуже кортить дізнатися, як літературна хуліганка пише на несподівану для чоловічої частини її шанувальників тему, дегустувати можна на її блозі «про бейбіків».
А тим часом Ірена таки справді мріє написати книжку для дітей.