А діялось то таки того року, коли наш письменник і оборонець Іван Франко прибув у село Заднишківку на передвиборне віче. Його тут вельми виглядали. Хотіли почути від нього про оту гірку правду хлопську, що поневірялась у цісарята панів вельможних за тої небіжки Австрії. Кортіло знати, чи ще довго правда буде насподі, а неправда буде ходити верхом по людських головах. Бо ж тих кривд було ого-го. І від пана цісаря, і екзекуторіві (1), і шандалів (2). Не зібрав би їх, правду кажу, і в сто мішків. Бо як тоді казали: біда біду перебуде, одна мине — десять буде.

Отож приїхав Франко на возі під наше село. Попросив зупинити конята, зліз та й каже: "До народу треба йти тільки пішком". На краю села на Франка вже чекали. Попросили його зайти до господи, щоб трохи пообідати. Тільки присів наш письменник до стола і взяв до рук пива свіжого, щоб спинити спрагу з дороги. Тут хтось дав знати, що прибули шандарі в село і чей же схочуть затримати Франка, бо таке, знаєте, вже траплялося.

Продає раз циган у Скалаті на ярмарку кожух. Підходит до него Панталаха і питає:

- Скілько просиш за той кожушок?

- Всі гроші, як не жартуєш, — смієсе той.

- Не звик'єм сє бавити, — гонорово каже хлоп і витягає цілу пачку ринських. - Продав'єм добре свою кузню, то си хочу придбати кожух.

Циган, як завидів стілько грошей, то мало му очі не вилізли. Зібралисє люди. А хлоп ті гроші пхає до кишені свої старенької опанчі і мне той кожух руками. Потім бере сє роздягає і мовит циганови:

- Потримай-но мою опанчу. Сам бере кожух і вдягаєтьсє.

Циган з том опанчом боком - боком і драла.

Той замок, що тепер його рештки є в Токах, то за польського королівства належав панам, що жили в Ожигівцях. Токи, то властиво, мали господарські будови і замок. У підземеллях того замку мучилася не одна чесна людина. Бо ті пани, що їх дідько видумав на людську біду, напосідалися на того мужика, як хотіли. І вліті, і взимі, і перед Спаса і по Спасі не було від них спасу.

 Старий Хміль розказував, що замок у Токах був високий і моцний. Ще хлопцем він бачив, що навколо замку були рови з водою десь до двадцять п'ять метрів глибини. Казав, що останній раз той замок брав Данило Нечай з козаками. Об'їхав здалеку Нечай на коні той замок, виїхав на горбок та добре обдивився, розміркував, а вночі напав.

Село Остап'є.
Колись тут плескались води Сарматського моря, а потім мої предки облюбували собі місце для проживання під мальовничими скалами, мабуть, розуміючи красу довкілля. Багато років тому село Остап'є було маленьке, зі всіх сторін оточене непрохідними заростями, лісами. Дуби у лісах були такі, що п'ять чоловіків, узявшись за руки, не могли їх обійняти.
Ходять легенди, що в тих заростях жили люди, яких ніхто не бачив. У селі їх називали богинями і дуже боялися. Вони ж старалися не показуватися людям на очі. В тихі місячні ночі до поселення доносилися звуки хлюпання води, було чути сміх, крик, плач. Люди ніколи близько не підходили до тих місць. Але особливо пильнували своїх дітей, бо були випадки, що вони обмінювали гарних дітей на поганих. Поступово люди вирубали ліс, будували хати, а вирубані ділянки використовували під посіви. Село розбудувалося, дивні люди кудись зникли, болота висихали, залишилися тільки прекрасні поля та скали.

Випадкова стаття

  • Слюзар Климентій Климентійович
    (16.05.1893р., с.Колодіївка, Підволочиського р-ну – 14.09.1964р., с.Баворів Тернопільської р-ну) – педагог, громадський діяч. Закінчив Тернопільську українську та Львівську…
    23/06/2011 - 05:07
  • Геляс Ярослав Томович
    (21.11.1916р., с. Терпилівка Підволочиського р-ну – 6.10.1992р., м. Львів) - український актор театру та кіна, режисер, художник, діяч…
    24/07/2020 - 11:26 Read more >>

Контакти