Давно-давно, як ще наша земля була вся покрита лісами густими та непрохідними, що кишіли дикими звірами, а річки повноводні вихлюпували рибу просто під ноги, жив собі князь Добротвор. Землі мав обширні, а люду - мало. Ніхто не відав, де кінець, а де початок того великого князівства. Жили всі в мирі і злагоді, добра вистачало всім. Виростало в того князя три сини. Найстарший Рус, середущий Лях, наймолодший Чех. Ніхто не зміг боротися з тими князевичами. Втрьох вони могли принести з лісу живого ведмедя чи приволочити тура.
Зістарівся князь і кличе синів. Стоять, чекають батьківського слова. Веселі, бо не чують ніякої вини за собою. Тож гніву батьківського не буде, хіба слово мудре. А князь скінчив оглядати синів і мовив:
- Сини мої любі. Зросли ви, як дуби лісові, і силу маєте в собі велику від землі нашої. Видубили вас дощі грозові, а вибілило сонце. Чи ж готові положити живота свого за нарід свій?
Господь Саваоф був дуже лихий при Вавилонськім стовпотворінню, бо нарід посмів заглянути у тайну його величія. За те він позбавив його свого благословення і вигнав голодних провідців під землю. І стали вони чортами, і сторожують пекло, де мучаться душі найгірших грішників. А всіх тих, хто був при тому, оприділив на вічні часи сторожувати людські господи, води, гори і ліси...
Хто на ту хвилю був у воді — став Водяним, Русалкою, хто у лісі — Лісовиком, Мавкою, Перелесником, а хто в хаті — Домовим, Кикиморою, хто у полі — Вихором, Польовиком.
То всьо сталосє вже по князеви Ярославови. Якись час правив у Києві князь Мстислав. А був у него синок Михайлик. Сильною ще на той час була Київська Русь, яка по заснуванню Москви стала називатисє Украйною. Від самого початку московські князі воліли би си загарбати Київ, а з ним і усі українні землі Русі. У той час, про який я балакаю, —...на півночі холодній
На Київ гострив зуби Анарій голодний...
Часто-густо сходилисє в лютій січі недавні брати з Києва і Москви. А треба сказати, що в тих битвах показав себе, як здібний вояк, княжич Михайлик, якому від роду було заледво сім літ.
Одного разу військо північного князя знов обложило Київ.
Був час на землі, коли поміж квітами почалися незгоди.
Запишалися Лілія, Тюльпан, Півонія, Нарцис, Троянда, що тільки вони потрібні людям, бо приносять їм насолоду своєю красою і незрівнянними пахощами.
- Нащо засмічувати землю отим сміттям: Любистком, Волошками, Барвінком, Деревієм, Незабудками. Ні вигляду, ні запаху. Вся земля має цвісти нами, - категорично розсудили пишні квіти.
Почалася справжня квіткова війна, і багато квіту назавжди пропало з лиця землі.
Зібралися якось післанці всіх квіткових родів та й пішли до Бога на раду. Кожний доказував Богові свою правоту. Суперечкам не було кінця. Одні брали красою, а інші - лікувальними властивостями. Лише одна безіменна квіточка сиділа мовчки і не обзивалася навіть словом. Вислухав усіх Бог.