Super User

У давні часи збирав князь на ворогів полки. Ходили ратники князеві від хати до хати, кликали за честь і волю свою постояти. Йдуть узброєні з домів мужі і сини. Як вчув про військовий збір син вдовиці Осташко, то просив матір, щоби пустила до герцю з ворогом.

У середу, пораненько, за військом тупіт стих, темна хмара встала, а вдовиця благала сонця і зорі, щоб син живий повернув.

Пробіг час. Одної неділі надвечір побідно вернулися полки з битви. Чекала мати сина... Виглядала і день, і два, та він не приходив. Пішла вдовиця до князя, впала єму до ніг:

- Князю великий, позволь слово мовити.

- Кажи, чесна жоно.

- Пішов з тобом син мій, Осташко, мій одинак. Без него мені так тяжко. Чому син додому не йде? Чи, може, він службу несе? Чи взяв собі за жіночку в чистім полі могилочку?

Жив за Австрії у місті Скалаті майстер Фукс. Чи то німець, чи австріяк. Сухий, як тріска, але майстер добрий. З братом рідним поставили в місті електричну машину. Давали світло до шпиталю і установ. Мали за то великі гроші.

Надумав якось Фукс збудувати паровий млин в селі Остап'є, коло фільварку. Не вистарчило грошей, то взяв в орендарі городницького дуку Юзефа Бортніка.

Святили місце і заклали фундамент млина, та й камінь вже звозили докупи і всі матеріали, які треба.

Люди роблять, млин росте, а Фукс вже робить паровий мотор. Бракнуло йому міді до чогось там, і поїхав в один день до Тернополя. Зайшов до знайомого лихваря Мошка. Той здоровив майстра і проводив до хати. По питаннях про здоров'я, погоду, про ціни перейшов до потреби гостя.

З болотистих сіножатей, званих збручами, із безодні Зелена Криниця, що на околиці Щаснівки, виплила річка Збруч.

...Ой багато дива, а то й горя бачила на довгім віку Зелена Криниця. Бо ж проходили біля неї і болючі людям стежки Чорного татарського шляху. Скільки не кривдили, не толочили криницю ворожі навали, а вона разом з людьми оживала і заквітчувалася ярою Зеленню.

Збили кіньми Зелену Криницю ватаги хана Батия. І загнівалася вона на злих вороженьків. Коли ж із спалених сіл Волині поверталася та дика орда, то зупинилася знову коло тої Безодні. Висохла вона, віддала воду рідній землиці, ледь сльозила у своїм горі.

- Не дам ворогові води, - прошептала квітам безодня. Розлючений хан кричав на все горло:

- Засипати криницю землею, затоптати кіньми, щоб і сліду не стало.

Колись давно вздовж Медоборів ятрився Чорний шлях. І називався він так, бо гнали ним татари нарід у неволю.

 

У затишній долині коло Леськової Скали зробили вороги великий паркан з дерев'яних брусів і заганяли туди на ніч ясир. А називалося те місце забором.

 

Довгі роки той перегінний татарський стан служив ворогам і проклятий був у народі. Муляв всіх, як кістка в горлі.

 

Аж одного разу вночі налетіли козаки, вирізали охоронців і визволили всіх полонених. А щоб і сліду ворожого не стало, звеліли людям розібрати той забор і спалити. Більше татари тут зупинок своїх не робили.

Випадкова стаття

  • Малюца-Пальчинецький Степан Іванович
    (12.02.1915р., с.Пальчинці Підволочиського р-ну – 11.04.1991р., м.Клівден, США) – музикант-бандурист, громадський діяч. Народився 19 лютого (охрещений 25 лютого)1915…
    11/05/2011 - 12:трав. Read more >>
  • Винничук Лідія
    (Winniczuk Lidia; вересень 1905,  смт.Підволочиськ) – польський педагог – письменниця. Професор класичної філології Варшавського університету. Автор підручника латинської…
    25/06/2011 - 17:черв.

Контакти

  • homeПідволочиська ЦБС
  • phone(03543) 2-10-38, 2-25-41
  • mailbiblioteka_pidvol@ukr.net
  • map вул. Шевченка, 7, м. Підволочиськ
  •           Тернопільська область, Україна 47800

Пошук