
Легенди (20)
Господь Саваоф був дуже лихий при Вавилонськім стовпотворінню, бо нарід посмів заглянути у тайну його величія. За те він позбавив його свого благословення і вигнав голодних провідців під землю. І стали вони чортами, і сторожують пекло, де мучаться душі найгірших грішників. А всіх тих, хто був при тому, оприділив на вічні часи сторожувати людські господи, води, гори і ліси...
Хто на ту хвилю був у воді — став Водяним, Русалкою, хто у лісі — Лісовиком, Мавкою, Перелесником, а хто в хаті — Домовим, Кикиморою, хто у полі — Вихором, Польовиком.
То всьо сталосє вже по князеви Ярославови. Якись час правив у Києві князь Мстислав. А був у него синок Михайлик. Сильною ще на той час була Київська Русь, яка по заснуванню Москви стала називатисє Украйною. Від самого початку московські князі воліли би си загарбати Київ, а з ним і усі українні землі Русі. У той час, про який я балакаю, —...на півночі холодній
На Київ гострив зуби Анарій голодний...
Часто-густо сходилисє в лютій січі недавні брати з Києва і Москви. А треба сказати, що в тих битвах показав себе, як здібний вояк, княжич Михайлик, якому від роду було заледво сім літ.
Одного разу військо північного князя знов обложило Київ.
У давні часи збирав князь на ворогів полки. Ходили ратники князеві від хати до хати, кликали за честь і волю свою постояти. Йдуть узброєні з домів мужі і сини. Як вчув про військовий збір син вдовиці Осташко, то просив матір, щоби пустила до герцю з ворогом.
У середу, пораненько, за військом тупіт стих, темна хмара встала, а вдовиця благала сонця і зорі, щоб син живий повернув.
Пробіг час. Одної неділі надвечір побідно вернулися полки з битви. Чекала мати сина... Виглядала і день, і два, та він не приходив. Пішла вдовиця до князя, впала єму до ніг:
- Князю великий, позволь слово мовити.
- Кажи, чесна жоно.
- Пішов з тобом син мій, Осташко, мій одинак. Без него мені так тяжко. Чому син додому не йде? Чи, може, він службу несе? Чи взяв собі за жіночку в чистім полі могилочку?
Жив за Австрії у місті Скалаті майстер Фукс. Чи то німець, чи австріяк. Сухий, як тріска, але майстер добрий. З братом рідним поставили в місті електричну машину. Давали світло до шпиталю і установ. Мали за то великі гроші.
Надумав якось Фукс збудувати паровий млин в селі Остап'є, коло фільварку. Не вистарчило грошей, то взяв в орендарі городницького дуку Юзефа Бортніка.
Святили місце і заклали фундамент млина, та й камінь вже звозили докупи і всі матеріали, які треба.
Люди роблять, млин росте, а Фукс вже робить паровий мотор. Бракнуло йому міді до чогось там, і поїхав в один день до Тернополя. Зайшов до знайомого лихваря Мошка. Той здоровив майстра і проводив до хати. По питаннях про здоров'я, погоду, про ціни перейшов до потреби гостя.
Колись давно вздовж Медоборів ятрився Чорний шлях. І називався він так, бо гнали ним татари нарід у неволю.
У затишній долині коло Леськової Скали зробили вороги великий паркан з дерев'яних брусів і заганяли туди на ніч ясир. А називалося те місце забором.
Довгі роки той перегінний татарський стан служив ворогам і проклятий був у народі. Муляв всіх, як кістка в горлі.
Аж одного разу вночі налетіли козаки, вирізали охоронців і визволили всіх полонених. А щоб і сліду ворожого не стало, звеліли людям розібрати той забор і спалити. Більше татари тут зупинок своїх не робили.
Неподалік від села Жеребки, посеред широкого лану гріється до сонця стара лиса гора Сабариха. Сушить вона під сонцем свої пологі плечі, злизані вітром і часом. Люди з навколишніх сіл хмуряться і пророчать зле, як вітер подме з її боку. Кажуть: "Сердиться Сабариха, бути негоді!". Але рідко сердиться стара. Спить собі, вилежується серед ланів пшеничних, і лише розбуджена неправдою та горем, лютує. Столітні діди пам'ятають ще перекази своїх бабунь, що стояла на вершині тої гори камінна Баба. Але де і коли щезла, ніхто не знає.
Ще гай-гай коли то було, як жило собі у тих місцях якесь плем'я. Земля дарувала людям і щедрі врожаї, і море ягід лісових, і бодні (1) пахучого бджолиного меду. На долинах випасалися табуни файних коней, що і землю орали, і в тяжкі години до битви ставали під сідло.
Не любили мужі того племені далеких походів і всіляких зваб. Воліли бути вдома, сіяти хліб, заганяти звіра і родити дітей. Не вмирав чоловік, як не лишив собі сина. Але часто плакали матері за дітьми, що лягли кістьми в чужих землях. Великі царі не питали в людей згоди. Стелили трупом у пошуках чужого багатства і бранців. Ніколи не розлучалися мужі зі зброєю. Поряд блищали і леміш, вичовганий у землі, і меч, гартований кров'ю.
Випадкова стаття
-
Каськів Олег Володимирович
(20.01.1973р., м.Підволочиськ) – релігійний діяч, науковець. Нагрудний хрест із прикрасами (2001р.). Доктор східного канонічного права (2000р.). Закінчив вищу…28/04/2011 - 07:53
-
Шкільняк Михайло Михайлович
(06.05.1954р., с.Богданівка Підволочиського р-ну) – економіст. Кандидат еконо-мічних наук (1998р.). Заслужений економіст України (2000р.). Грамота Президента України (2001р.),…23/06/2011 - 04:41
Соціальні мережі
Контакти
- homeПідволочиська Центральна Бібліотека
- mapвул. Шевченка, 7
- смт. Підволочиськ, Тернопільська область, 47801
- mailbiblioteka_pidvol@ukr.net
- mailbiblioteka_pidvoldut@ukr.net