Господь Саваоф був дуже лихий при Вавилонськім стовпотворінню, бо нарід посмів заглянути у тайну його величія. За те він позбавив його свого благословення і вигнав голодних провідців під землю. І стали вони чортами, і сторожують пекло, де мучаться душі найгірших грішників. А всіх тих, хто був при тому, оприділив на вічні часи сторожувати людські господи, води, гори і ліси...

Хто на ту хвилю був у воді — став Водяним, Русалкою, хто у лісі — Лісовиком, Мавкою, Перелесником, а хто в хаті — Домовим, Кикиморою, хто у полі — Вихором, Польовиком.

То всьо сталосє вже по князеви Ярославови. Якись час правив у Києві князь Мстислав. А був у него синок Михайлик. Сильною ще на той час була Київська Русь, яка по заснуванню Москви стала називатисє Украйною. Від самого початку московські князі воліли би си загарбати Київ, а з ним і усі українні землі Русі. У той час, про який я балакаю, —...на півночі холодній

На Київ гострив зуби Анарій голодний...

Часто-густо сходилисє в лютій січі недавні брати з Києва і Москви. А треба сказати, що в тих битвах показав себе, як здібний вояк, княжич Михайлик, якому від роду було заледво сім літ.

Одного разу військо північного князя знов обложило Київ.

У давні часи збирав князь на ворогів полки. Ходили ратники князеві від хати до хати, кликали за честь і волю свою постояти. Йдуть узброєні з домів мужі і сини. Як вчув про військовий збір син вдовиці Осташко, то просив матір, щоби пустила до герцю з ворогом.

У середу, пораненько, за військом тупіт стих, темна хмара встала, а вдовиця благала сонця і зорі, щоб син живий повернув.

Пробіг час. Одної неділі надвечір побідно вернулися полки з битви. Чекала мати сина... Виглядала і день, і два, та він не приходив. Пішла вдовиця до князя, впала єму до ніг:

- Князю великий, позволь слово мовити.

- Кажи, чесна жоно.

- Пішов з тобом син мій, Осташко, мій одинак. Без него мені так тяжко. Чому син додому не йде? Чи, може, він службу несе? Чи взяв собі за жіночку в чистім полі могилочку?

Жив за Австрії у місті Скалаті майстер Фукс. Чи то німець, чи австріяк. Сухий, як тріска, але майстер добрий. З братом рідним поставили в місті електричну машину. Давали світло до шпиталю і установ. Мали за то великі гроші.

Надумав якось Фукс збудувати паровий млин в селі Остап'є, коло фільварку. Не вистарчило грошей, то взяв в орендарі городницького дуку Юзефа Бортніка.

Святили місце і заклали фундамент млина, та й камінь вже звозили докупи і всі матеріали, які треба.

Люди роблять, млин росте, а Фукс вже робить паровий мотор. Бракнуло йому міді до чогось там, і поїхав в один день до Тернополя. Зайшов до знайомого лихваря Мошка. Той здоровив майстра і проводив до хати. По питаннях про здоров'я, погоду, про ціни перейшов до потреби гостя.

Колись давно вздовж Медоборів ятрився Чорний шлях. І називався він так, бо гнали ним татари нарід у неволю.

У затишній долині коло Леськової Скали зробили вороги великий паркан з дерев'яних брусів і заганяли туди на ніч ясир. А називалося те місце забором.

Довгі роки той перегінний татарський стан служив ворогам і проклятий був у народі. Муляв всіх, як кістка в горлі.

 Аж одного разу вночі налетіли козаки, вирізали охоронців і визволили всіх полонених. А щоб і сліду ворожого не стало, звеліли людям розібрати той забор і спалити. Більше татари тут зупинок своїх не робили.

Сабариха - (с. Жеребки)

Неподалік від села Жеребки, посеред широкого лану гріється до сонця стара лиса гора Сабариха. Сушить вона під сонцем свої пологі плечі, злизані вітром і часом. Люди з навколишніх сіл хмуряться і пророчать зле, як вітер подме з її боку. Кажуть: "Сердиться Сабариха, бути негоді!". Але рідко сердиться стара. Спить собі, вилежується серед ланів пшеничних, і лише розбуджена неправдою та горем, лютує. Столітні діди пам'ятають ще перекази своїх бабунь, що стояла на вершині тої гори камінна Баба. Але де і коли щезла, ніхто не знає.

Ще гай-гай коли то було, як жило собі у тих місцях якесь плем'я. Земля дарувала людям і щедрі врожаї, і море ягід лісових, і бодні (1) пахучого бджолиного меду. На долинах випасалися табуни файних коней, що і землю орали, і в тяжкі години до битви ставали під сідло.

Не любили мужі того племені далеких походів і всіляких зваб. Воліли бути вдома, сіяти хліб, заганяти звіра і родити дітей. Не вмирав чоловік, як не лишив собі сина. Але часто плакали матері за дітьми, що лягли кістьми в чужих землях. Великі царі не питали в людей згоди. Стелили трупом у пошуках чужого багатства і бранців. Ніколи не розлучалися мужі зі зброєю. Поряд блищали і леміш, вичовганий у землі, і меч, гартований кров'ю.

Випадкова стаття

  • Сачко Ігор Павлович
    (03.10.1958р., смт Підволочиськ) – актор. Заслужений артист України (1999р.). Голова обласної організації Спілки театральних діячів України (від 1996р.).…
    10/05/2011 - 09:трав.
  • Мороз Петро
    (04.02.1876р., с.Токи Підволочиського р-ну – 18.12.1942р., м.Станіслав (нині Івано-Франківськ) – педагог, історик. Закінчив гімназію у м.Тернопіль (1900р.), Львівський…
    23/06/2011 - 05:черв.

Контакти

  • homeПідволочиська Центральна Бібліотека
  • phone(03543) 2-10-38, 2-25-41
  • mailbiblioteka_pidvol@ukr.net
  • map вул. Шевченка, 7, м. Підволочиськ
  •          Тернопільська область, Україна 47800

Пошук