То все наша доля (с. Остап'є)

У кожної людини є своє улюблене місце на землі: рідна хата, кущик бузку біля дому або верби біля річки, затишний куточок в лісі чи вершина горн. Моє улюблене місце - скеля Івана Франка, що на наших Медоборах. Тут приховане щось таємниче, привабливе. Адже тут відпочивав сам Великий Каменяр. Тому, мабуть, немає трави запашнішої, як над цією прадавньою горою. Піднімаюсь вверх - з вершини видно моє рідне село Остап'є. Навертаються думки про долю рідного краю, своїх земляків, бо бачу згори те, що внизу не видно. Приглядаюсь до закам'янілих відбитків в скелях, оглядаю місця, де були природні печери, і думаю, що на цій землі тисячоліттями  відбувались різні події в житті людей.

Колись тут плескались води Сарматського моря, а потім мої предки облюбували собі місце для проживання під мальовничими скалами, мабуть, розуміючи красу довкілля. Багато років тому село Остап'є було маленьке, зі всіх сторін оточене непрохідними заростями, лісами. Дуби у лісах були такі, що п'ять чоловіків, узявшись заруки, не могли їх обійняти.

Ходять легенди, що в тих заростях жили люди, яких ніхто не бачив. У селі їх називали богинями і дуже боялися. Вони ж старалися не показуватися людям на очі. В тихі місячні ночі до поселення доносилися звуки хлюпання води, було чути сміх, крик, плач. Люди ніколи близько не підходили до тих місць. Але особливо пильнували своїх дітей, бо були випадки, що вони обмінювали гарних дітей на поганих. Поступово люди вирубали ліс, будували хати, а вирубані ділянки використовували під посіви. Село розбудувалося, дивні люди кудись зникли, болота висихали, залишишся тільки прекрасні поля та скали.

Мальовниче село Остап'є знаходиться за 37 км. від районного центру зі східної сторони та 42 км. від обласного центру. Відоме воно з 1581 року. На околицях села розкопане підкурганне поховання доби ранньої бронзи та поховання Київської Русі де були знайдені залишки золототканої парчі та ювелірні прикраси. Загадкову назву села пов'язують зі старим Остапом.

Легенда розповідає, що під час турецької навали всі жителі села заховалися в лісі і ніхто не згадав про хворого, немічного Остапа який сам не зміг добратися до безпечнішого місця. Після нападу ворогів на тому місці, де було село, залишилось тільки згарище. Повертаючись, люди побачили старого Остапа, який ішов назустріч, опираючись на палицю. Саме вигук "Остап є!" і започаткував назву великого населеного пункту.

І хто знає, легенда це, чи правдива історія, однак є точні історичні дані про те, що село Остап'є було дійсно зруйноване вщент турками у 1701 році. В ті часи воно було розташоване зовсім на іншому місці. Зараз там велике пасовище для худоби. І досі ця місцевість зветься "селиськом".

Ще одна легенда про ті давні часи, коли на нашу землю йшли полчища монголо-татар. Стогнала земля, лилася кров наших предків, які відстоювали рідну землю.

Тисячі полонених йшли прокуреними шляхами, залишаючи рідний край, забирали з собою біль і тугу за ним.

Тоді  і сталася ця подія, перекази про яку дійшли до нас у назві долини Кайдуб. Кажуть, що на цьому місці серед зелені дерев, пахощів польових квітів, стояв хутір. Там жив юнак на ім'я Кай і прізвисько Дуб. Про силу і красу цього юнака йшла слава краєм.

Дівчата закохувалися в нього, але серце своє він віддав бідній дівчині без роду-племені. Їхнє кохання було чистим і свіжим, як вранішня роса. Здавалося їм, що все живе навкруги радіє разом з ними. Квіти дарували їм свою красу і ніжні пахощі. Дуби наливали їх своєю силою, берізки ніжністю. Здавалося так буде завжди. Але горе кинуло тінь на їхню долю. Стогоном обізвалася земля. Сльозою скотилася роса зі зламаної квітки під копитом коня завойовника. Луною в Медоборах відізвався зойк коханої Кая. Вона кликала його на допомогу. Соколом кинувся він на своїх ворогів. Та сили були нерівні. Знесилений, об'юшений кров'ю похилився він до землі і накрив її своїм зраненим тілом. Поховали хлопця на тому місці де він загинув. На могилу поклали плиту і висікли напис: "Тут Кай Дуб".

Кажуть, що плита лежала на цьому місці донедавна. Легенда про кохання та вірність молодих людей дійшла до наших часів і збереглася у назві долини Кайдуб.

 За селом зі східної сторони, видніється дорога, яка веде до лісу. По обидві сторони цієї дороги зеленіють поля. Поле, яке знаходиться ліворуч, жителі села умовно поділяють на дві частини, оскільки перша і друга мають свої назви і свою історію.

На території однієї частини жила на той час досить заможна сім'я господаря Макара Тарнавського. Навколо їхнього обійстя росли крислаті дуби, які нібито їм належали. Пізніше Макара забрали служити в Австрію. Там він і залишився. А згодом забрав і свого сина. З того часу вже господарство вела сама Макарова жінка або ж, як її прозивали Макариха. І до сьогоднішніх днів ця частина поля має назву Макариха.

Інша половина поля, яка знаходиться далі до села, називається Шилиха. Така назва також пов'язана з конкретним уродженцем села Шилом. Батько і син пішли на січ, а згодом загинули. На господарстві залишилась тільки жінка. З такої нагоди ця територія дістала назву "Шилиха". В селі і досі живуть далекі родичі цих сімей. Саме вони подали такі відомості.

Якщо іти із Макарихи до Шилихи, то на шляху здіймалася стрімка гора яку в народі називати Коломийка. Старі люди розповідають, що через цю гору йшов шлях із Підволочиська на Теребовлю. Там завжди був рух і їхали люди на базар, завжди було чути гамір, сміх. Через те цю стрімку гору назвали Коломийка. Від слова рухливий, галасливий танець. Зараз там тільки невелике підвищення. Гору зрівняли бульдозером, дорогу закрили і посіяли лан.

Перечислюючи визначні місця Надзбручанського села, неможливо не згадати невелику територію біля лісу, де був вимуруваний великими полководцями Яном Суб'єцьким та Петром Сагайдачним міст, через який вони переправляли своє військо з боєприпасами, щоб урятувати село від турків. Пізніше на цьому місці поляки поставили пам'ятник мужньому захисникові який походив з польської родини, Яну Суб'єцькому. Та на жаль, до сьогоднішніх днів він не зберігся.

З північної сторони села простяглася ще одна дорога, яка спрямована на село Турівку. На цій польовій місцевості височіється скала "Льоньчина". Старожил села Кісіль Петро 1924р.н. переповідає, що на цій скаті жив Льонька мав свою Корчму.

На третьому кілометрі в сторону сусіднього села Вікна видніються скелі Івана Франка. Історичні дані свідчать, що великий каменяр, побувавши на цій місцевості полюбив її назавжди. В давнину ця скеля була така висока що в ясну сонячну погоду з неї було видно вежі Тернопільського костела.

Після повної руйнації села люди розпочали заново відбудовуватись. У 1723 році була споруджена дерев'яна церква, яка мала назву св. Покрови. До сьогодні зберігається Євангеліє, того часу із підписом, зробленим 1730 року предком великого Андрея Шептицького Атаназієм Шептицьким.


У 1848 році недалечко від спустошеного місця знову виникло село Остап'є. 17 квітня 1848 року цісар Фердінанд ввійшов в історію, підписавши патент про скасування панщини. Це було перед Великодніми святами. В селі скликали народ на площу, щоб зачитати цісарський патент. З великим торжеством зустріли це свято жителі села. З такої великої нагоди жителі спорудили в центрі села пам'ятник, датований 3-го травня 1848 року. Уже вільний люд зібрався біля нього і співав пісню:

Утікала панщинонька,

Свобода їх гнала.

Загнала їх в ліси - дебри.

Там вона пропала.

Знесення панщини широко відчинило двері для галицьких селян - почалась еміграція на заробітки до Північної Америки, Канади, Бразилії, Німеччини. З села Остап'є емігрувало багато чоловіків, деякою мірою піднявши добробут своїх сімей.

В 1852 році в селі Остап'є була заснована школа, а в 1903 році - відкрита читальня відділенням районного Товариства "Просвіта". Місцеві вчителі - українці популяризували між селянством твори Шевченка і Франка. В 1870 році в селі було 1776 жителів, а в 1880 році число їх зросло до 2043.   

Радість скасування панщини, і, ж грім з ясного неба - світова війна не виправдала надій. Сподівались, вірили юні січові стрільці, що свобода обов'язково прийде, Україна стане незалежною. Це були справжні патріоти свого краю. Жителі села висипали їм високу братську могилу. Та могилу зрівняли з землею за радянської влади. Лише у 1991 році могилу січових стрільців відновлено, поставлено хрест - як пам'ять  про хресну дорогу наших земляків, які полягли в битвах за вільну Україну.

У наш край знову повернулася влада Польщі. Таємні польські органи почали переслідувати свідомих українців, велися обшуки, арешти. Першою на захист української культури, мови, школи стала інтелігенція. Неоціненний внесок в історію культури українського народу зробили представники "Просвіти", навколо якої утворились численні українські організації, товариства, об'єднання, такі, як наукове товариство імені. Т. Шевченка, українське педагогічне товариство "Рідна школа", "Союз українок", "Сокіл", "Луч", "Січ", "Пласт ", "Молода просвіта" і інші.

Не стояли осторонь і молоді активісти, села Остап'є.

Неабиякий вплив на громадські організації мала ОУН. Її члени стали потім активними бійцями УПА. Джерело сили ОУН – УПА було перш за все із всенародної підтримки. Від найстаршого покоління симпатиків, до молодіжних підпільних сіток і навіть дітей зв’язкових. Нехтували смертельною небезпекою, влаштовуючи на своїх обійстях криївки, надавали квартири, прали білизну, готували… До глибини душі зворушує розповідь про нашу односельчанку, зв’язкову УПА Ганну Крисовату – «Мрію».

Крисовата Ганна, донька Павла, псевдонім " Мрія ", 1921 року народження. Заарештована 30 січня 1945 року. На допитах які тримали в Скалаті, потім провела шість місяців в Чортківській тюрмі. Кожен вечір проводили допити, били, катували - заставляли  виказувати  інших. Засудили на  20 років  каторги,   яку відбувала в багнюці по 20-30 хвилин; а тоді мокрими йшли на роботу. Ніяких свят не давали відзначати. Хто помирав - кидали в яму, ставили табличку.

Повернулася додому, батьки були вивезені. До сих пір не знає, де повмирали (була одною дочкою в батьків) . Змушена була сплатити за свою ж хату, бо там жили переселенці з Лемківщини. Свідчила на неї Марія Шевчук, та Ганна не ображається, розуміє її, коли та каже, що не могла винести катувань в Чортківській тюрмі. Зараз Крисовата Ганна проживає в Петриківському будинку біля Тернополя для одиноких перестарілих.

( Записано зі слів Ганни Крисоватої).

Сьогодні ми вже знаємо, що стоїть за словом " репресовано". Це замордовані в Чорткові, Самборі, Львові, Тернополі, Умані та інших місцях. Реабілітовані - це ті, що відмучились у більшовицьких таборах смерті вижили, повернулись додому, але тюрма вкоротила їм вік. Це наша історія, забута страшна, але наша і ми повинні її знати.

Пройшов час. В силу нових історичних процесів подули і на нашу землю вітри свободи, несучи знедоленому народові кращі весни.

Сьогодні рідному селові приносить славу інше покоління. Це роботящі хлібороби, які оновлюють село, учителі, що навчають дітей у новій трьохповерховій Остап'ївській ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Випускники нашої школи - у різних куточках України. У Тернополі працює завідуючою дитячим відділенням лікар - педіатр Мелих Ольга Романівна, добра слава йде про хірурга Донецької обласної лікарні Журавля Михайла, завідуючу Березнівською районною поліклінікою Рівненської області Мартишок Ганну. Ми пишаємося науковцем, деканом факультету англійської мови Київського університету іноземних мов Васько Романом. Прикладає багато зусиль до виготовлення смачного пива заступник директора об'єднання "Оболонь" у Києві Прокопюк Людмила.

Неоціненний внесок у культуру рідного села зробив колишній наш односельчанин випускник Остап'ївської школи, а тепер житель Великих Бірок Тернопільського району Павло Галоха.  Прекрасним архітектурним пам'ятникам, які є в Остап’ї, ми завдячуємо йому. Це відновлена статуя Матері Божої, яка була поставлена на честь скасування кріпацтва і знищена повністю за часів радянської влади. З 1995 року фігура Марії стоїть на високому постаменті, лагідно оглядає усіх нас, даруючи свій покров і милосердя. Це чудовий архітектурний ансамбль, присвячений борцям за волю України. Це скульптура Ісуса Христа побудована в 1991 році, яка стоїть у центрі села на перехресті чотирьох доріг. Місце для своєї роботи Павло Галоха обрав дуже гарне. Кругом скульптури ростуть високі вічнозелені туї, зеленіє трава, ніколи не зникає різнобарв'я квітів. Постамент майстерно викладений із звичайного каменю. Статуя дуже красива, адже талановитий скульптор вклав у неї любов і віру. В Ісуса благородна посадка голови, високе гарне чоло, міцно стиснуті уста. Волосся трохи хвилясте, довге. Ліва рука на серці, а правою Спаситель ніби благословляє наше село і всіх його мешканців. Традиційно кожного року сюди приходять випускники шкоди просити Ісусового благословення. Молодята, йдучи до шлюбу, благають Христа про щасливе сімейне життя. Люди вірять, що Ісус допоможе їм, саме тому на правому боці постаменту викарбувані слова:

"Спаси і сохрани, Господи,

Село це і людей Твоїх!"

Взагалі багато талановитих людей було і є у моєму селі. В ХІХ-ХХ століттях в  Остап’ї  досить розвинутими були такі народні промисли як ткацтво, килимарство, вишивання, різьблення по дереву, лозоплетіння, ковальство, розписи по стінах хат, печах, скринях, писанкарство. Найбільш розвиненими видами було ткацтво та килимарство. У селі було декілька ткацьких верстатів. Та до килимарства необхідно було мати талант. Кажуть рідкісним талантом володів Крисоватий Павло. У нього що не килим - то нові візерунки. Вмів він застосовувати і рослинні орнаменти, зокрема з мотивами галузок чи листочків. Ще до сьогодні зберігся його килим з великим букетом троянд на чорному тлі. Створював майстер і композиції з геометричним орнаментом.

Розповсюдженим в селі видом народної художньої творчості було плетення з лози. Найвизначнішим майстром плетіння був Варшава Йосип. Від величезного розміру кошелів до кошичків  для паски, від столів до невеличких кріселок - ось неповний перелік умінь дідуся. А скільки малят виколихали його плетені колиски! Важливо, що секрети плетіння він багато років передавав гуртківцям школи.

Ще одна розповідь про скромну, талановиту людину. Козак Ярослав Михайлович народився 8 березня 1933 року в селі Остап'є, у простій сільській родині. Крім нього в сім'ї було ще два браги. Трагічна доля спіткала одного із них. Він загинув у 1945 році таки у своєму рідному селі під час знешкодження бомби, над якою працювала саперна група. Сім'я жила досить бідно. Мати була швея, і тим заробляла на хліб. Батько був авторитетною особою в селі, але про нього буде окрема розповідь.  Ярослав ріс здібним хлопчиком. У нього ще змалечку батьки помітили талант до малювання. Після закінчення 6-ти класів Козак Ярослав працював у колгоспі, пізніше навчався у м. Скалаті на кіномеханіка. Працював мотористом. Потім служба в армії. Служив в Середній Азії. У воєнній частині працював кіномеханіком, там закінчив вечірню школу, де здобув повну середню освіту. Ще в армії зарекомендував себе людиною незвичайного таланту художника. Оформляв воєнні статути та стенда. Після демобілізації прихав у своє рідне село. І вже решту свого життя присвятив художньому ремеслу. Спочатку копіював картини, а потім з-під його пензля виходили незрівнянні шедеври. Найбільшу перевагу надавав іконопису. До талановитого художника приїжджали люди з різних сіл робити замовлення. За все своє життя Козак Ярослав Михайлович намалював близько тисячі ікон. Тільки в його помешканні нараховується десь до п'ятдесяти витворів мистецтва

На жаль, доля до тієї великої людини не була поблажливою. У 1980 році у нього повністю паралізувало праву руку. Але з цього часу талант у художника не згас, навпаки, він кинув виклик долі і написав ще велику кількість картин та образів вже лівою рукою. І потрібно відмітити, що пізніше шедеври зовсім не поступаються попереднім.

Однак хвороба  взяла своє. Козак Ярослав помер у – 2005 році.

Він ще багато носив у своїй уяві картин, але задум реалізувати уже не вдалося. Громадськість села Остап'є завдячує Козаку Ярославу Михайловичу за те, що у 1968 році він добровільно взяв участь у реставрації церкви незважаючи на погрози та заборону зі сторони районних властей, він своїми руками розмалював усю баню церкви. Кольори цих картин, освячені роками, і досі не поблідніли, вони ще довго будуть прикрашати верхню частину храму і милувати очі парафіян.

Крім великого таланту художника у пана Козака були неабиякі аматорські здібності. У 1960 році він організовує в селі драматичний гурток, згуртовує навколо себе обдаровану молодь села. Під його керівництвом демонструються різні вистави, зокрема: «Шельменко – денщик», «Украдене щастя»,  «Назар Стодоля», «За двома зайцями», «Сто тисяч», «Фараони», «Степовий гість»  і інші. Завдяки Ярославу Михайловичу, який завжди грав в головних ролях, гурток набував широкої популярності не тільки у своєму селі, а й у ближніх населених пунктах.

Паралельно з мистецькою та аматорською працею Козак Ярослав ще мав хист до музики, добре грав на трубі, мав прекрасний голос. Він і став ініціатором відкриття сільського музичного ансамблю. Їх часто запрошували грати на весіллях.

Надзвичайно теплими словами згадував пан Ярослав свого батька Михайла Костянтиновича. У 1920 році останній був головою товариства "Просвіта", він був і членом ОУН. Заарештований 17 березня 1941 року. Помер 28 червня 1942 року у тюрмі в місті Магнітогорськ, Челябінської області. Ярослав Михайлович мав багато друзів не тільки у селі, а й за кордоном, про нього теплими словами відзивається його польський приятель Бован у газеті "Наше слово" №51, 22 грудня 1991 рік.

На жаль, праці Козака Я. М. ніколи не афішувалися на виставках. Він був скромним сільським художником і не намагався прославлятись.

Та все ж його картини - шедеври художнього мистецтва, а сам художник гордість свого села.

Ще одна розповідь про талановиту людину. Яценик Володимир Михайлович, народився на Лемківщині в селі Поляни, Краківської області, Кроснянського району, 1941 року, згадує: "Лемківщина! Край моїх прадідів, дідів, батьків, мила моєму серцю сторона. Гори, ліси, полонини, потічки з чистою джерельною водою - це далеко неповний перелік цих чудових краєвидів, звідки походить мій рід. Я гордий за свій родовий корінь. Мій прадід, по батьковій лінії, був на той час освіченою людиною. Працював сільським вчителем. Він був наділений природою чудовим голосом, прекрасно співав.

Рідний брат татового батька працював дияконом при сільській церкві, де згодом навчався цій премудрості і мій батько, який володів гарним голосом, добрим музичним слухом, грав на скрипці.

1945 рік. Закінчилась Велика Вітчизняна війна, яка принесла і в наші краї руїни, спалені хати і господарські будівлі. І саме в цьому році, внаслідок злочинної змови між урядами Польщі і Радянського Суюзу, корінних жителів Лемківщини почали насильно виселяти з рідних земель на Радянську Україну. Цю трагічну сторінку пережила і наша родина.

Нас, як і більшість інших сімей, було переселено в Тернопільську область с. Остап'є. Це було одне із найбільших сіл району, як по території так і за кількістю населення. Приїхала наша сім'я, батько, мати і нас троє дітей, без засобів для існування. Поселили нас в старенькій глиняній хатині під соломою, в центрі села, біля церкви. Я часто згадую своє босоноге дитинство, основною місією якого було випасання худоби, як своєї так і сусідських корів. Мені важко вирвати з душі перші дитячі враження, вболівання, радощі.

В сім років я поступив в перший клас Остап'ївської, тоді ще семирічної школи. До сьогодні наша школа залишилась в моїй пам'яті, як храм науки, як перший сільський університет. Добрим словом згадую своїх перших вчителів, які дали мені початкові знання, навчили мене бути чесною і порядною людиною. Ще в школі, крім навчання, мене захоплював спів. Вже тоді я володів хорошим голосом, яким наділила мене природа. Цей дар мені генетично передався від моїх прадіда і батька. Пам'ятаю, в недільні чи інші святкові вечори збираються на вулиці старші парубки і обов'язково шукають мене, ще школяра, приводять до гурту і починаємо співати українські народні пісні які слухало майже все село.

Після закінчення середньої школи, по рекомендації вчителів, я поступив в Теребовлянський технікум підготовки  культурно-освітніх працівників. Незабутні студентські роки. В технікумі я був основним виконавцем сольних вокальних номерів. Брав активну участь у всіх мистецьких заходах району і області.

Після закінчення технікуму я один із всіх випускників отримую направлення в розпорядження обласного управління культури облвиконкому. По приїзду в Тернопіль мене направляють в обласну філармонію на посаду артиста хорової академічної капели. Чудові роки моєї артистичної діяльності. Гастрольні поїздки по Україні, Білорусії, Прибалтиці, Молдовії, Росії. Через два роки мене запрошують у відомий професійний ансамбль пісні і танцю "Подолянка"  Хмельницької обласної філармонії, з яким я побував на гастролях в Польщі, Чехословаччині, Болгарії. Незабаром концерти на Далекому сході Росії, від міста Владивостока до Москви, де термін наших гастролей тривав майже півроку. Враження залишилось на все життя.

Але все хороше має свій початок і свій кінець, із-за сімейних обставин мені прийшлось закінчувати гастрольні поїздки. В Тернополі мене приймають на роботу інструктором культвідділу обласної ради профспілок, пізніше запрошують в управління освіти і науки             м. Тернополя на посаду заступника начальника управління з кадрових питань. В даний час я працюю ще в міському Палаці культури "Березіль" ім. Леся Курбаса на посаді головного адміністратора

Минають роки... В 2008 році мине 50 років, як я закінчив середню Остап'ївську школу.

Кожного року випускникам школи одна за одною стеляться дороги у широкий світ. Кому вчитися, кому на роботу, а хто взагалі знімається з гнізда батьківського і їде на довгі роки в Польщу, Італію, Грецію, Португалію, в пошуках кращого життя. І все ж, куди б не занесли вітри життя остап’ївців, вони залишаються остап'ївцями - як невгасиме тепло вогню отчого дому бережуть у своїй пам'яті немеркнучі святині рідного села.

В с.Остап'є є місце, яке особливо виділяється своєю величчю. Це наша святиня - церква св. Михайла. Тут навертаються думки про долю рідного краю, моїх земляків. Бо бачила наша церква те, чого ми вже сьогодні не знаємо, вона ніколи не була байдужою до долі мого села, до його історії.

Сьогодні ми говоримо про столітній ювілей нашої святині і дякуємо Богові що дав нам таку вірну Супутницю на дорозі життя моїх односельчан, яка упродовж усіх років спільно з жителями села подорожувала серед трудів і страждань, у вірності і любові до нашого Господа, допомагала їм вистояти у важкі часи, не впасти у зневіру, а за всяких історичних обставин неухильно вірити і славиш ім'я Боже.

У 1905 році новозбудовану церкву освятив Преосвященний Митрополит Андрей Шептицький. Із розповідей старожилів відомо, що ця зустріч була підготовлена парафіянами села особливо урочисто. Це було незабутнє торжество в селі.

З доброго благословіння Андрея Шептицького наша греко-католицька церква завжди відігравала велику роль у житті моїх односельчан.

Церква св. Михаїла в Остап’ї з часу будівництва храму і до 8 березня 1946 року завжди була греко-католицькою. 8 березня 1946 року відбувся неканонічний організований КДБ Львівський собор, що скасував греко-католицтво в Галичині. З цього часу почали насильно закривати греко-католицькі церкви. І лише напередодні святкування 2000-тисячного ювілею Різдва Христового почалося відродження греко-католицької церкви. У 1989 році греко-католицька церква знову зайняла легендарне становище.

Отож, після цієї історичної довідки повернімося знову до нашої святої церкви. Від часу побудови церкви у 1905 році до 1912 року парохом в Остап'ї був Іван Рейторовський. З 1913 року і по 1940р - отець-мітрат Теодор Пайкуш. Нелегкі це були роки, ж і нелегкою доля самого отця. Вам парафіянам відомо, що родина Пайкушів похоронила зовсім молодого ще сина (у віці 19 років) який загинув у 1923 році. Похоронений на Остап’ївському  цвинтарі як і вся родина пізніше. Навіть молодий син, що проживав у Львові, заповів похоронити себе у родинному склепі поряд з батьками і братом в Остап’ї.

Після смерті о. Теодора Пайкуша в 1940 році став парохом о. Богдан Геврич. Про його долю хотілося б розповісти більш детальніше, бо ми не маємо права забути про те, що пережив у своєму житті він, як священик і як просто людина. Народився Геврич Богдан Антонович в с. Хлібичин Коломийського р-ну, там і похований. Прийшов в Остап'є, тішився з того, що міг донести слово Боже до людей, які його любили, вірили. І він навчав.

Та недовго це тривало. Після Львівського Собору 1946р. всіх священнослужителів зобов'язували підписати московське православ'я. Непокірних арештовували і висилали в Сибір. Не скорився і отець Богдан Геврич.

Забрали в тюрму. А в нього залишилась дружина з 5 малими дітьми. Далі те, що я вам скажу, записано зі слів самого о. Геврича "У тюрмі мене мучили, вирізали хрест на спині і зняли шкіру, щоб записався в православ'я. Лякали, що більше ніколи не побачу своїх дітей. Та коли кат тюремний почув як я сказав, що Бога і церкву люблю найбільше, він перестав мене мучити. Ніби руки в нього опустилися". У тюрмі о. Геврич відкрив ще один свій талант. Якось він зробив операцію на апендицит хворому, який вже помирав. Без усяких для того умов, врятував життя людині. Знаючи. що після відбуття терміну покарання йому буде заборонено виконувати священослужіння, о. Геврич вирішив лікувати людей. Після виходу із тюрми навчався в педучилищі у Львові. Всі екзамени здавав на "відмінно" , крім історії партії, бо так і не навчився брехати. Підпільно відправляв богослужіння, хрестив дітей, сповідав.

Будучи студентом Київського медінституту, Ярославу Гевричу, синові нашого отця, згадали минуле його батька дуже швидко. Тай сам він був патріотом з великої літери. Одного разу зі студентами вивішали жовто-синій прапор. Арештували. У таборі здружився з В'ячеславом Чорноволом, який пізніше написав книжку про своїх 20 друзів, серед яких був і Ярослав Геврич. Медінститут прийшлося закінчувати аж в Красноярську. Нині - він головний лікар Стрілківської лікарні Львівської області. Дочки о.Геврича проживали у м. Івано-Франківську.

Ось така журна і трепетна розповідь про долю о.Геврнча та його родини.

Окремо хочу наголосити на великій просвітницькій роботі нинішнього пароха             с. Остап'є отця-декана Михайла Буртника.  Досвід його роботи з молоддю заслуговує на увагу, особливо заняття у щотижневому гуртку, який відвідує багато юнаків та дівчат. А п'єси та інсценізації, поставлені драматичним гуртком, не залишають байдужими нікого. Жителі навколишніх сіл спішать до Остап'я, щоб побачити прекрасне дійство.

Однією з найдавніших форм духовної культури народу є його звичаї, традиції, обряди. У моєму селі теж є свої повсякденні правила поведінки, символічні дійства, приурочені до відзначення найбільш важливих подій у житті села, родин, окремих осіб.

Надзвичайно урочисто в Остап’ї відзначають Різдвяні свята, до яких готуються заздалегідь. Уранці 6 січня починається готування святої вечері. Традиційно це має бути 12 страв. До хати вносять необмолочений пшеничний сніп і ставлять на найпочеснішому місці - під образами. Різдво не обходиться без прикрашеної іграшками  лісової красуні. На столі має бути сіно ("баба"), під столом солома ("дідух"). Після появи першої зірки на небі, яка сповіщає про народження Божого дитяти, родина сідає вечеряти. На столі у хлібі горить свічка, першу страву, яку повинен покуштувати кожен, є кутя. На святвечір приходять колядники (це діти, а дорослі приходять окремо на другий день Різдвяних свят). Цікаве дійство показують вертепники. Увесь цикл Різдвяних свят супроводжується своєрідними піснями-колядами.

Найпоширинішими забавами у великодні дні є хороводи у супроводі весняних обрядових пісень, що проводять біля церкви. У нас такі пісні називаються ягілками.

Цікавим є таке обрядове дійство, як замаювання хат і господарських будівель гілками зелені на Зелені свята. У нас зокосичують також образи, вікна. Домівку встеляють пахучим так званим татарським зіллям.

Давнім і найбільш емоційним літнім торжеством було купальське свято, або Івана Купала. Цього дня дівчата плели вінки, кидали їх на воду, передбачаючи свою долю. Увечері збиралися дівчата і хлопці, запалювали вогні, вели навколо нього хороводи, співали пісень, перестрибували через нього. У цей день дуже важливо є назбирати лікарських рослин, бо це зілля буде мати цілющі властивості.

Є багато у селі цікавих традицій та обрядів, не пов'язаних з релігійними святами та календарем. Це хрещення дитини, шлюб, похорон людини.

Знаю, що я, напевне, не зуміла зібрати докупи всього того, що буйні вітри століть порозкидали і кинули в забуття. Та я старалася, як могла, використати все доступне мені й цінне, що почула від старших людей, що бачила і мата можливість пережити сама.

Останнє редагування Середа, 12 жовтня 2016 19:57

Прокоментувати:

Переконайтесь що ви заповнили усі поля, відмічені зірочкою (*). HTML код не допускається

Випадкова стаття

  • Природа і природні ресурси
    Підволочиський район лежить на Подільському плато, основу якого становить Волино-Подільська височина, що має хвилясту поверхню. Південно-західна частина -…
    21/06/2011 - 18:черв.
  • Гладич Богдан Богданович
    (04.06.1948р., с.Токи Підволочиського р-ну) – вчений-економіст, педагог. Кандидат економічних наук (1979р.,). Професор, член Міжнародної кадрової академії (1997р.). Закінчив…
    23/06/2011 - 11:черв.

Контакти

  • homeПідволочиська ЦБС
  • phone(03543) 2-10-38, 2-25-41
  • mailbiblioteka_pidvol@ukr.net
  • map вул. Шевченка, 7, м. Підволочиськ
  •           Тернопільська область, Україна 47800

Пошук