То всьо сталосє вже по князеви Ярославови. Якись час правив у Києві князь Мстислав. А був у него синок Михайлик. Сильною ще на той час була Київська Русь, яка по заснуванню Москви стала називатисє Украйною. Від самого початку московські князі воліли би си загарбати Київ, а з ним і усі українні землі Русі. У той час, про який я балакаю, —...на півночі холодній
На Київ гострив зуби Анарій голодний...
Часто-густо сходилисє в лютій січі недавні брати з Києва і Москви. А треба сказати, що в тих битвах показав себе, як здібний вояк, княжич Михайлик, якому від роду було заледво сім літ.
Одного разу військо північного князя знов обложило Київ.
І в тую хвилю:
—... немовби з ясного впав неба,
Коли найбільша є потреба,
Ба ні, не лицар, а хлоп'я ще,
Лице єго від цвіту краще,
Михайлик, княжич-семиліток...
Чудеса хоробрости проявив він у бою з ворогами, і ті мусили безславно відступити від Києва. Відступити то вони відступили, зате затаїли злість на княжича. Хоч сила булана їх боці, а Михайлик робив погоду так, як сам хотів. Рішили московці вдатисє на хитрість, бо хлопця, як повідали, ані стріла, ані меч не брали. А силу в руках мав таку, що сам ставав навстріч полку...
Вдавсє по часі князь Андрій до нової облоги Києва. Але то була вже йно хитра гра, бо стали московці одалеки від міста, зате переймили всі дороги і доступи до него.
Щодня ходив Михайлик з охотниками на герць з ворогами, але ті бою уникали.
За якийсь час у Києві настав голод, а за ним і розбрат. Одні стояли за оборону, а другі — за здачу міста. Того і чекав си московський привідця, бо передав до міста таку мову: "Ми підемо од вас навіки, як Михайлик з нами піде на поруки... "
Як там воно було далі, то я не знаю, але зійшлисє люде на велику раду і радили, як би то мало бути. Рішили по всім пожертвувати життям хлопця задля свого спокою і благоденства, віддати єго ворогам, як на заріз вівцю.
Аж тута влітає на тую раду Михайлик в блискучому обладунку, зі списом у руці і гнівно мовить:
...Кияни, славная громадо,
Погана дуже ваша рада!
Погана дуже, ще й сумна!
Якби ви розум трохи мали,
Мене б Москві не віддавали,
Не взяла б Києва вона!..
А так... Прощайте! Ви пропащі!
Нащадки, може, будуть кращі,
Тоді ще вернусь до них я!..
І, значиться, поїхав собі. А коло церкви стояли-кияни, та він на них і не поглянув, зате сказав собі:
— Остатня тут мені робота,
Зніму ще золоті ворота,
Зніму, тай з ними ждати буду,
Аж нарід зніме мій полуду
І згідно виступить у бій...
І, враз списом ворота знявши,
Вгору, як прапор, їх піднявши,
Пігнав щодуху наперед...
Як древній Київ руйнували,
Як давні скарби грабували,
Про те писати я не буду,
Бо біль і жаль давлять у груди.
Журба, що восьму сотню літ
Михайлик наш десь у Карпатах
Заснув і спить, бо мусить ждати.
Там, коло Золотих воріт...
... Будився він був за Богдана,
І за Виговського Івана,
Ще й у Мазепину пору,
І в ту кервавую годину,
Як ми "Червоную калину"
Йшли підоймати угору.
Будився й засипав він знову,
Бо бачив — нарід не готовий,
Гріхи та хиби всі старі.
Аж ми будемо всі єдино
Душею, чвари всі покинем,
Не буде розбрату нігде,
У Київ Золоті ворота
Він привезе нам за охоту,
А поки що Михайлик жде...
/Записав 1990 р. М. КРИЩУК у с. Колодіївка Підволочиського р-ну від. М.ЛЯХОВИЧ, 1920 р. н./
//Неопалима купина : легенди та перекази землі тернопільської . - Тернопіль : Джура, 2007