А він тих
крамарів охрестив кожного так, що весь народ реготав, бо вмів влучно розповідати про них всякі сміховинки.
— З панами треба, як з вовками, — не раз говорив Панталаха і слово його
не розходилось з ділом.
Пани на нього поліцію, соцьких, а він на них — хитрість. То замок зробить такий, що як зачине крамницю, то вже не відчине, то завіс зробить з - свистуниками. Ото було сміху! Відчиняєш двері — свистить, зачиняє — пищить. І ніяка вазеліна не поможе.
Але знайшли таки недруги-багатії причину, щоб розправитися з ковалем, що заважав їм, як сіль в оці. За якусь мізерну провину чи борг конфіскували кузню. І ще, думаєте, каявся хлопака? А дулі з маком!
За якийсь час диво сталося в Скалаті. Встали в неділю раненько люди і на ринок, а всенька площа блищить грішми. Люди — збирати, крамарі — в крик. Рабунок!
Що сталося? Всі крамнички повідчиняні, товар на місці, а дрібні гроші хтось порозкидав по вулиці. Що там робилося, один Бог знає. Та Це Панталаха. Знають всі, що то, напевно, його робота, але за руку ніхто не злапав.
Але взяли-таки коваля в кайдани і посадили на вежу у Скалатськім замку. Сидів десь з тиждень, а добитися нічого не можуть. Він сміється.
— А мені що, панове, годуйте, а я відпочину!
Кажуть, що тоді його таки побили, і то добре, бо втік з міста і довгий час не показувався. А пізніше зібрав пару таких самих, як він, хлопців і промишляв в Теребовлі, Хоросткові, Гримайлові, Копичинцях, Струсові. Обчистять якийсь склеп, і деякий час їх нема. Повідають, що одного разу навіть банк в Копичинцях обікрали так, що гроші всі забрали, а ні одного замка не зламали. На ранок все було зачинене, як має бути. І знов поліція ні се, ні те. Коваля знов посадили до буцегарні2, хоч свідків і не було. А за якийсь місяць — знов Панталаха гуляв по Скалаті і сміявся з панів.
Повідали люди, що в Новосілці і Городниці згоріли хати в бідних людей. Плач, лемент, жити нема де, діти дрібні. Аж тут приходить поштар і приносить папір. А в нім написано: такому і такому чоловікові треба отримати в банку стільки-то сотень крон на зводини нової хати. Від кого і від чого гроші — ніхто не знав, а всі здогадувалися — від Панталахи.
А скільком людям помогли ті хлопці ковалеві, оті подільські опришки, як був падіж худоби або ще яка біда... Гой-гой... Хоч казали пани, що Панталаха — нездаль, а той коваль був добрим чоловіком, брав у багатих, а віддавав бідним.